Два дні до того, як наш світ розсипався.

Два дні до того, як слово «війна» перестало бути новиною з телевізора і стало нашим повсякденням.

Тоді ми стояли разом.

Ми говорили, що ми – за мир.

Ми переконували себе, що нас це не торкнеться.

Ми щиро вірили…

Подивіться на цих дітей…

Світлі, усміхнені, трохи серйозні, ніби вже дорослі.

В їхніх очах мрії, плани, надія.

Вони ще не знали.

Ми ще не знали.

Ми не знали, що вже зовсім скоро ці діти навчаться розрізняти звуки ракет.

Що слово «укриття» стане таким же звичним, як «кабінет» чи «перерва».

Що хтось із них втратить тата.

А хтось – маму.

Що комусь доведеться збирати рюкзак не на уроки, а щоб тікати від війни.

Що для когось дім залишиться лише у спогадах.

Ми навіть уявити не могли, з яким болем, страхом і розпачем доведеться зіткнутися.

Чи можна було підготуватися до вибухів?

До сирен, що розрізають тишу?

До того, що смерть почне ходити поруч і дихати холодом у спину?..

23 лютого наш заклад замінували.

Перший стрес. Перша тривога.

Ми діяли чітко. Спокійно. Професійно.

Ми відпрацювали алгоритми й пішли додому.

І навіть тоді не вірили, що завтра все стане інакшим.

Але ранок 24 лютого розділив наше життя на «до» і «після».

Світ став іншим.

Ми стали іншими.

І діти – теж.

Ми ще не знали запаху війни.

Не знали того холоду, який пронизує, коли чуєш вибух.

Не знали, як це – шукати слова для дитини, яка щойно втратила батька.

Не знали, як це – дивитися в очі матері, що обіймає свого мертвого сина.

Ми вірили, що це закінчиться за два тижні.

Потім – за місяць.

Потім – за рік…

І ось уже чотири роки.

Про що ці чотири роки?

Про біль, який розриває душу.

Про несправедливість.

Про безпорадність, коли не знаєш, які слова знайти для дитини, яка щойно втратила батька.

Про стиск у горлі, коли бачиш, як мати обіймає мертвого сина…

Але водночас – це чотири роки сили.

Чотири роки незламності.

Чотири роки віри.

Чотири роки шаленої внутрішньої трансформації.

Чотири роки випробувань, які зробили нас сильнішими, глибшими, справжніми.

Сьогодні кожен з нас на мить залишиться наодинці зі своїми спогадами.

Згадає щось особливе.

Або когось особливого…

Ми безмежно вдячні всім, хто тримає країну.

Хто воює.

Хто лікує.

Хто навчає.

Хто волонтерить.

Хто пече хліб і тримає світло.

Хто підтримує і не здається.

Окрема шана і вдячність батькам, чиї сини й доньки віддали життя за свободу України.

Ваш біль – це біль усієї країни.

Ваші діти – це наша вічна пам’ять.

Їхній подвиг – не забутий.

І ніколи не буде забутим.

Дай Боже, щоб цей четвертий рік став останнім роком цієї страшної війни. Бо нашим дітям потрібне не виживання.

Нашим дітям потрібне дитинство.

Нашим дітям потрібне життя.